Велика брехня про кримських татар як інформаційний супровід репресій проти народу (Частина 3)

Сентябрь 13, 2013 04:03Бачили: 80
article_1121

Айдин Шем’ї-заде

Частина 1.

Частина 2.

Частина 3. Документи НКВС спростовують міф про 20 тисяч дезертирів

Велика брехня про «масову участь кримських татар у військових формуваннях Вермахту» ґрунтується на листі державного злочинця Кобулова на ім’я Берії, в якому викладається вигадка, що «20 тис. кримських татар дезертирували в 1941 році з 51-ї армії при відступі її з Криму». Це твердження суперечить архівними відомостями і є очевидним інформаційним супроводом злочину влади щодо висланого народу. Однак ця брехня державних злочинців з готовністю була прийнята і розвинена деякими послужливими істориками та публіцистами та експлуатується донині.

О. Романько (як і деякі інші професійні історики) легко оперує чисельністю «татарських добровольців», називаючи їхню кількість у 20 тисяч осіб. Для того щоб пояснити, звідки виявилося в Криму після мобілізації чоловіків до Червоної армії стільки кримських татар відповідного віку, О. Романько чіпляється за міф про те, що «значна кількість кримських татар дезертирували з Червоної армії в період осінніх боїв 1941 року».

Дивно, що дипломований доктор історичних наук повторює це наклепницьке твердження після того, як стала відома вищезгадана довідка від 1944 року, підписана капітаном Л. Забоєвим!

Згідно з довідкою від 1944 року, підписаною капітаном Л. Забоєвим, заступником начальника відділення Відділу НКВС СРСР у боротьбі з бандитизмом, із загального числа мобілізованих з Криму за три роки в цілому дезертирували загалом 479 осіб. Невідомо, чи були серед них кримські татари. (ГАРФ. ФР-9478. Оп.1. Д.377. Л. 8-15).

З архівних даних відомо, що до початку війни в Криму мешкало тільки 15938 татар призовного віку від 18 до 45 років. Із тих же даних відомо, що на фронтах загинуло 3271, безвісти пропало 1290 осіб. Після війни за 1945-1946 роки в місця депортації було вислано 8995 кримських татар-ветеранів, у тому числі 524 офіцери і 1392 сержанти (ГАРФ. Ф.Р.-9479 оп.1. Д. 436-33. Л. 98-99 ). Певна кількість кримських солдатів і офіцерів уникнула відправлення в місця депортації та розселилася по різних регіонах СРСР.

Повторюю для особливо неуважних: безвісти пропало 1290 воїнів кримських татар!

До числа зниклих безвісти включаються й ті, хто потрапив у полон. Якщо виключити з числа 1290 осіб тих, хто загинув безвісти – ось він, контингент, з якого черпали «добровольців».

Панове історики, це не вища математика! Це елементарна арифметика плюс неучасть у пропагандистській брехні. Виходячи з цієї цифри, можна відокремлювати антинародну брехню від правди.

За останні роки в кримській пресі було опубліковано достатньо матеріалів, які свідчать про те, що німці в окупованому Криму змогли сформувати тільки шість так званих «мусульманських батальйонів» (телеграма №636 від 31 жовтня 1943 р., відправлена ​​до Москви командиром Південного з’єднання партизан Криму М. Македонським). Ця ж цифра фігурує в матеріалах Суду над головними військовими злочинцями в Нюрнберзі. Якщо в батальйоні 150 осіб, то, отже, в цих (що використовували німці як охоронні) частинах перебувало загалом 900 осіб. Та й національний склад цих загонів був вельми строкатим, більшістю з них командували росіяни. Чи була хоча б половина з цих 900 осіб кримськими татарами?

Після ознайомлення з текстом «Der Untermensch» питання про довірчі відносини німців до кримських татар знімається. Але цілком можливо, що в планах Вермахту були ілюзії, що неросійське населення виявить особливий антисовєтизм – чому б фашистам не використовувати із цього погляду «недолюдей»? Однак ця ілюзія розвіялася, так само, як розвіялася ілюзія, що як тільки німецька армія увійде на території СРСР, так усе населення з радістю повстане проти більшовиків. Влітку 1943-го року командувач військами Вермахту в Криму повідомляв у доповідній записці, адресованій Розенбергу, що «татари виявилися вкрай ненадійними» (О. Романько «Німецька окупаційна політика на території Криму і національне питання» (1941-1944)/частина II).

О. Романько пише, що в населених пунктах Криму і в таборах військовополонених німці залучили для військової служби 9255 осіб. Тепер ми знаємо, що вважати всіх цих військовополонених кримськими татарами не можна – звідки стільки? Відомо, що аби врятуватися від концтабору татарами записувалися всі чорняві нещасні наші солдатики, навіть євреїв серед цих «татар» було чимало.

«Одночасно з цим вербувальні комісії оперативної групи «Д» і представники мусульманських комітетів завербували ще 1632 людини, які були зведені в 14 рот самооборони» (О. Романько). Чи можна було набрати після тотальної мобілізації до Червоної армії ще таку кількість чоловіків?

У Німеччині з XIX століття існувала категорія Ландштурм, до якої входили особи чоловічої статі від 16 до 18 років і від 45 до 55 років (у середині XX століття до людей похилого віку відносили людей 45-50-річного віку). До цих рот «самооборони» німці загнали саме вчорашніх хлопчаків і людей похилого віку, а також і інвалідів, тобто тих, хто не міг бути мобілізований до Червоної армії влітку 41-го року.

Можна навести безліч такого роду свідчень. Жителька села Аджі-Менді Касіде Бекірова згадує про ситуацію під час окупації: «Староста наш був Батал-ак’а – кульгавий інвалід – єдиним чоловік у селі. Німці нахабно його самі призначили через відсутність чоловіків(!). Він завжди встигав попереджати про витівки німців заздалегідь: мабуть, у нього були зв’язкові» (Гульнара Бекірова. «Кримськотатарська проблема в СРСР» (1944-1991)). Відомі розповіді про те, як хлопчакам німці всучували старі російські трилінійки, а ті потім втікали до партизанів. Як вчиняли з ними партизани – це окрема розмова.

Скільки шістнадцятирічних хлопчаків і п’ятдесятирічних чоловіків набрали німці в «роти самооборони» в містах і селах Криму? Може, кілька сотень, а може й кілька тисяч.

Але ставити вчинене окупантами над цими людьми насильство їм у провину, а поготів у провину всьому народу – це навмисна злочинна акція. Цинічно брехлива антинародна акція!

Чи треба доводити, що серед кримських татар не могло бути учорашніх хлопчаків, які бажали б битися поруч із німцями проти своїх батьків і старших братів? Також не могло бути старих, які готові були воювати з Червоною армією, в лавах якої билися їхні сини?

Не виключено, що на весь Крим знайшлося кілька татарських башибузуків, які з натхненням взяли в руки ворожу зброю і насолоджувалися владою над підлеглими їм «добровольцями» – у будь-якому співтоваристві знаходяться такі авантюристи. Але популярність в окупованому Криму отримали не татарські авантюристи, а такі люди, як відомий Мальцев, який спочатку пішов на службу до окупантів як міський голова Ялти, потім у березні 1943-го року з ентузіазмом зайнявся пронімецькою агітацією вже як організатор частин РОА в Криму, творець вербувальних пунктів. У військах Вермахту Мальцев дослужився до чину генерал-майора.

Беручи приклад з Мальцева, в червні 1943 р. добровольцем до РОА вступив і феодосійський міський голова І.С. Харченко. А незабаром їхній приклад наслідувало й багато інших представників місцевої цивільної влади (О. Романько).

30 червня 1943 року в Сімферополі відбулося освячення приміщення центрального вербувального пункту РОА в Криму, з нагоди чого відслужили урочистий молебень.

Чи хтось стверджуватиме, що до вербувальних пунктів шикувалися черги? Не віриться, що «сотні кращих росіян» ставали в черги в різних містах Криму, аби подати заяви про вступ до лав РОА! З якого дива?!

Так само і татари не могли йти у «добровольці» до німців. І є спогади свідків, як німецькі вербувальники, нагрянувши в татарське село, відловлювали шістнадцятирічних хлопчаків та інвалідів.

Я і сам, десятирічний пацан, рятувався з дванадцятирічним російським другом від влаштованої німцями облави на вулиці Горького в Сімферополі. Хто їх, фашистських гадів, знає…

Немає однозначної відповіді на питання, чому в Криму до березня 1943 року не створювалися батальйони російських добровольців. Можливо, тому, що більш цивілізаційно близькі німцям російськомовні чоловіки Криму були в дефіциті через широке використання їх у поліцейських формуваннях по Криму. Дійсно, не могло ж німецьке командування залишити без уваги чимале за кількістю чоловіче населення окупованої території!

У таборах військовополонених страх під стовбурами німецьких автоматів змушував наших радянських чоловіків йти в РОА або в «мусульманські батальйони». Добровольці! З чого б це людина в здоровому глузді захоче раптом йти воювати на боці тих, хто розв’язав війну і спалює його землю? Віддавати своє життя за німецьку фройляйн, щоб вона продовжувала жерти свій шоколад і пудинг? За «великого фюрера», в якого такий гарний чубчик?

Прости мене, Аллах!

Інша справа йти на співпрацю з окупаційною владою в тилу, тут і матеріальні вигоди, і знову ж відчуття влади. Але в Криму вакантних місць для татар в окупаційній адміністрації не було, майже всі посади (крім дивної посади з культури в Сімферопольській управі!) обіймали конфесійно близькі німцям не-татари. Не довіряли німці татарам, гіммлерівська пропагандистська брошура «Der Untermensch» не дозволяла.

У Севастополі в 1942 р. у складі російської допоміжної поліції служило 120 осіб, у 1944 р. – близько 300. У Феодосії в «головному відділенні міліції» значилося 284 людини. (Д. Жуков, І.Ковтун “Російська поліція” Видавництво: Віче, 2010 р.).

А скільки осіб служило в російській допоміжній поліції інших міст Криму?

Про загін «Schuma» (допоміжну поліцію порядку), який, нібито, формувався з кримських татар, є така інформація: «У батальйоні 240 осіб, тобто 4 роти, бійці озброєні російськими та німецькими гвинтівками, є 20 автоматів. Настрій солдатів антифашистський» (ГААРК. Ф. П-151. Оп. 1 Д. 505 Л. 210-в.).

Загони «Schuma» німці створювали по всій окупованій території Радянського Союзу, були ці загони «інтернаціональними». З чого це кримські «Schuma» мали бути мононаціональними? Виникає питання, який відсоток набраних до цих поліцейських загонів «добровольців» становили кримські татари?

Ще нам пишуть, що 5 березня аж 1945-го року була створена гірсько-єгерська група з 2421 особи «кримських татар». І офіцерами в цьому загоні були, виявляється, «кримські татари» – тут же наводяться прізвища цих офіцерів на кшталт «Губайдулін Абдулгазі» або «Адамович Секір» або ж «Каттєєв Газі» – ви ж розумієте, це «типові кримськотатарські імена»! Є тут і вже знайоме нам прізвище Карабаш – той самий референт-комуніст, дядько якого в 21-му році у складі більшовиків-карателів розстрілював своїх же односельців. Насправді крім цього Абдулли Карабаша і Кемала Орайли кримських татар серед 13 офіцерів немає. Такий, очевидно, і відсоток кримських татар у названій гірсько-єгерській групі.

Не треба бути марксистом, щоб розуміти, що народна маса, простий народ відокремлений від тих груп населення, які рвуться до влади і заради неї готові на зраду. Ми вже знаємо, які верстви населення в Криму були життєво зацікавлені у катастрофі радянського ладу, хто з радістю йшов на співпрацю з окупантами – і це ніяк не могли бути відроджені в Радянському Союзі до політичної та культурної діяльності кримські татари! Але й нетатарські жителі Криму в масі своїй теж вважали окупацію великим лихом і вірили в близьке звільнення від німецьких загарбників.

Так званий «простий народ» достатньо розсудливий. І в містах, і в селах жінки, молоді й немолоді, відчували ненависть до нацистських окупантів, до «нових господарів» Криму, вони молилися за повернення своїх чоловіків і синів, а це повернення було пов’язане тільки з вигнанням німців.

Та що про це говорити! Таке ставлення «простих людей» до німців було скрізь – і в Росії, і в Середній Азії, а на окупованих територіях – особливо. Хіба це не очевидно?

Знаючи соціальний склад татарського і нетатарського населення Криму вже можна скласти уявлення про те, що активність у бажанні догодити нацистам з боку нетатарського населення Криму була незрівнянно вища, ніж з боку татар. І командування окупаційних військ, підкоряючись вимогам CC, як уже було сказано, вважало, що «треба налагодити відносини тільки з російським народом, як найчисленнішим і впливовим».

Таким чином, якщо, як стверджувала антитатарська пропаганда, корінне населення в 44-му році було репресоване з причини його «масового колабораціонізму», то тоді вже скоріше був резон обрушити репресії на нетатарське населення. Слава Аллаху, наших християнських кримчан московська влада пощадила. А то могла вислати і християн, як це зробила петербурзька влада в 1778-му році. Тоді за велінням Катерини II великий полководець Олександр Суворов погнав наших греків і вірмен пішки за межі Криму…

Тепер, коли немає підстав звинувачувати кримських татар у «зраді радянській владі», треба б дати щиру відповідь на питання, в чому була причина висилки всього народу до Азії? Не сумніваюся, що серйозні кримські історики мають свою думку з цього приводу. Можливо, ці вчені мужі, подолавши свій страх перед невідомими мені залаштунками, все ж таки висловляться з такого кардинального питання? А на те, що якогось роду страхи в цьому плані існують, вказують спроби деяких учених мужів, які пишуть про цей найбільший злочин століття, продовжувати з певною часткою сором’язливості все ж повторювати засади антитатарської пропаганди.

Я найменше хотів би, щоб на мене образилися багато цитовані мною тут серйозні історики. Не можна не бачити, як у міру детальнішого ознайомлення з архівними та іншими матеріалами змінюється тональність викладення ними подій 1941-1945-го років. Але я вважаю, що безстороння згадка про неточності у викладах колег є проявом моєї поваги до них.

Серед тих, хто пише про «добровольчі» формування у Вермахті, популярністю користується пасаж про «кримськотатарські батальйони, що билися під Берліном і в Альпах, але не за божевільні ідеї божевільного фюрера, а за свій втрачений Крим».

Автор цих слів С.М. Червонная – чесний учений, здатний визнавати помилковість своїх деколи поспішних висновків. Але при цьому вона дещо захоплива романтична натура. Все ж історичні нариси – не романтична поема. У поемі можливі перебільшення і метафоричне завихрення. Багрицький міг написати: «Я мстився за Пушкіна під Перекопом», але писати, що кримські татари мстилися за «втрачений Крим» під Берліном – це, звичайно, не історично.

Якщо і були у військах Вермахту під Берліном кримські татари, то це були нещасні заморочені хлопці. Залякані перспективою померти від німецьких автоматників або згинути в німецькому концтаборі, вони йшли в «добровольці», потім бігли від Червоної армії, як від не менш реальної перспективи отримати кулю в потилицю або опинитися вже в радянському концтаборі. Дуже вже високою фантазією треба володіти, щоб заявляти, що вони боролися під Берліном за Крим! Ці хлопці не знали навіть про ситуацію в Криму перед 1917-м роком, де вже мати інформацію про рік 1783-й! Вони намагалися вижити – і цим все сказано.

 Частина 4

Тегі: