Велика брехня про кримських татар як інформаційний супровід репресій проти народу (Частина 2)

Сентябрь 13, 2013 03:51Бачили: 131
article_1120

Айдин Шем’ї-заде

Частина 1.

Частина 2. Що таке «національна інтелігенція» і хто «повернувся на багнетах»?

Чи були колабораціоністи серед кримських татар? А що, кримські татари несьогосвітні цього, чи що? Звичайно, були. Треба поставити питання так: яка була масштабність колабораціонізму серед кримських татар?

Німці підтримували в Криму росіян як цивілізаційно і конфесійно ближчу групу, як таких, що виявили більшу лояльність до окупантів і переважали татарське населення кількісно, – це випливає з наведених вище фактів.

Підтвердження цьому сьогодні знаходять і кримські історики. О. Романько пише, що в Криму командування окупаційних військ вважало, що «для успішного проведення окупаційної політики треба налагодити відносини тільки з російським народом, як найчисленнішим і впливовим» (Німецька окупаційна політика на території Криму і національне питання (1941-1944). Сімферополь: Антиква, 2009).

Але ж були створені «мусульманські комітети», чи не так? Ініціатива створення «мусульманських комітетів» виходила від німецького командування, знайшлися і люди, які погодилися в них працювати. Але чи багато їх було?

У доповідній записці НКДБ Кримської АРСР №1/33 від 20 січня 1944 зазначено: «Членів мусульманських комітетів за даними розвідки НКДБ Криму було загалом 70 осіб (за період з жовтня 1942 року по 1 січня 1944)».

Лише 70 осіб на весь Крим!

Хто ж були ці люди в мусульманських комітетах, що вони мали на меті? Чи були підстави віднести когось із цих татарських колабораціоністів до «верхів суспільства»?

Жоден із кримських татар, які працювали в мусульманських комітетах, так само, як і з тих, які працювали в окупаційній газеті «Азат Къырым», не був відомий у довоєнному кримськотатарському соціумі!

Серед цих 70-ти осіб були різні особистості. Більшість із них усе ж таки хотіли отримати можливість чимось допомогти людям у жорстоких умовах ворожої окупації – тому багато прикладів.

Мусульманським комітетам була заборонена будь-яка політична діяльність. Мусульманські комітети не мали жодних владних функцій, владні функції були німцями надані районним, міським і сільським управам, в яких татар практично не було. Мусульманські комітети в населених пунктах навчилися проводити хоч якесь протиставлення створених німцями управ і поліції, що активно діяли проти татар. Є чимало свідчень про те, що чиновницькі знущання з боку створених німцями місцевих органів управління вдавалося подолати працівникам мусульманських комітетів.

Більшість тих людей, які пішли працювати в ці комітети, мали на меті зберегти від російських чиновників, яких підтримував окупаційний режим, хоч малу частину того з досягнень національного будівництва, що і в радянській дійсності викликало ненависть представників царського режиму, які «совєтизувалися».

О. Романько пише про мусульманські комітети: «Це були представницькі органи, оскільки їхнім основним завданням було обстоювання інтересів цієї національної групи». («Керівництво партизанським рухом Криму і «татарське питання »(1943-1944 рр..)». Історична спадщина Криму. №20_2007).

«Зараз зрозуміло, що ніякого загального колабораціонізму кримських татар не було. Це також очевидно, як і те, що і серед інших народів, які населяли Крим, були свої зрадники», – пише О. Романько.

Серед кількох десятків кримських татар, які працювали в мусульманських комітетах, не могло не бути пристосуванців, метою яких було урвати особисту вигоду – таким особистостям не важливо, кому служити, кого зраджувати. Але в цілому мусульманські комітети в Криму реально виконували патріотичні функції: через сімферопольський мусульманський комітет партизани і підпільники рятували членів сімферопольського підпілля, які потрапили до рук гестапо, проводили агітацію в загонах «добровольців». Про це пише кримський історик А. Мальгін («Партизанський рух Криму і «татарське питання». 1941-1944 рр. – Сімферополь:. СОНАТ, 2008).

Прагнення мусульманських комітетів відгородитися від вимог окупантів стало причиною того, що і Вермахт, і цивільна адміністрація ставилися до кримських татар неприязно, – зазначає О. Романько. Неприязнь ця, як можна здогадатися, була спочатку ініційована згаданою вище брошурою «Der Untermensch».

Тепер про особистостей в мусульманських комітетах.

Непорозумінням є твердження, що під час окупації Криму існував «колабораціонізм національної інтелігенції». При цьому називається не більше десятка імен людей, які працювали в мусульманських комітетах і в газеті «Азат Къырым».

Ось ці імена:

Гафаров, Еннан, до війни – кримінальний злочинець, займався спекуляцією, за що був неодноразово судимий (можливо, хтось має іншу інформацію про цю людину»).

Карабаш Шамурат і Карабаш Абдулла, дядько і племінник, обидва члени компартії. Перший у 1921-му році розстрілював своїх односельців, другий перед війною працював референтом у Раднаркомі – таким перевертням все одно кому служити. Обох зневажали у своєму оточенням і за радянської влади, і поготів при окупації. Цих типів хтось хоче назвати представниками національної інтелігенції?

Керменчиклі Ільмі, до 1941 р. працював техніком-доглядачем в одній із кримських будівельних контор.

Меметов Осман, до 1941 р. працював старшим спеціалістом районної заготівельної контори.

Сейдаметов Неджаті, до 1941 році працював у системі «Плодовочетресту».

Абляєв Февзі, до війни працював викладачем у середній школі м. Сімферополя.

Куркчі Абдулла, до війни працював перекладачем у Кримському державному видавництві.

Звичайно, чому б технікам-доглядачам або заготівельникам овочів, а поготів шкільним учителям не бути внутрішньо глибоко інтелігентними людьми. Але узагальнювати і називати їх «національною інтелігенцією» не коректно. Таке розширене тлумачення поняття «кримськотатарська інтелігенція» робиться з політичних міркувань і принижує дійсний рівень справжньої кримськотатарської інтелігенції.

Як завгодно можна пояснювати співпрацю цих людей із німецькими окупантами, ким завгодно вони могли бути – від завідувача овочевою конторою до шкільного вчителя. Але у кримськотатарському суспільстві ці люди не були відомі.

Чи залишалися в Криму під німецькою окупацією дійсно відомі представники кримськотатарської інтелігенції? Так, і ми знаємо їхні імена та їхні долі!

До інтелігенції ми відносимо відомого поета, члена Спілки письменників Османа Аміта – він залишився в Криму для підпільної роботи і був розстріляний у 42-му році в гестапо.

Відомим діячем інтелігенції був Алі Теміндаров, режисер, заслужений артист – він був розстріляний фашистами, і тіло його було скинуте у колодязь.

Талановитий артист кримськотатарського театру Решат Асанов – загиблий смертю хоробрих безстрашний розвідник-партизан.

Осман Батиров, відомий журналіст, за підпільну діяльність заточений гітлерівцями в катівню гестапо, перед стратою на стінах камери він написав слова, що він чесно вмирає за Радянську Батьківщину.

Відомим представником кримської інтелігенції була головний лікар Першої Сімферопольської міської лікарні Хатідже Чапчакчі, підпільниця, розстріляна в гестапо після тортур.

Відомий композитор Абібулла Каврі, залишений у Криму для підпільної роботи, був заточений фашистами у в’язницю і розстріляний.

Я за всієї поваги до техніків-доглядачів і працівників заготконтор схильний все ж таки високе звання національної інтелігенції відносити до поетів, головних лікарів, композиторів, артистів.

Продовжимо розмову про осіб, які працювали в мусульманських комітетах і в окупаційній газеті. Ось вам ще одне ім’я, яке переходить з однієї викривальної статті стосовно кримськотатарського народу до іншої – «Абдурешидов Джеміль, кримсько-татарський політичний діяч».

Політичний діяч, про якого ніхто нічого не чув! І невідомо, звідки він з’явився!

Однак дещо про цього «інтелігента», виявляється, відомо: згідно з повідомленням таємного агента «Максима» в кримський штаб партизанського руху, « Абдурешидов – не нацист і не націоналіст, як він себе представляє, а просто спекулянт, що нажив багатство, прикриваючись комітетом».

З якою метою цю людину раптом зараховують до національних політичних діячів та інтелігентів? Відповідь очевидна – щоб дискредитувати націю.

Цікаво звернути увагу на той факт, що всі 11 членів Сімферопольського мусульманського комітету відмовилися працювати з Абдурешидовим, який співпрацював з СД. Мусульманські комітети, як пише О. Романько, поводилися досить незалежно від окупаційної адміністрації, бажаючи займатися тільки господарськими, благодійними, релігійними питаннями.

Далі звернемо увагу на іншу настільки ж незграбну підстановку. Називається ім’я Мустафи Куртієва, якого іменують «видатним національним діячем».

Була така обрана до Курултаю людина на ім’я Мустафа Куртієв. Він отримав освіту в Санкт-Петербурзькому університеті, і на цій підставі вважав, що не Челебіджихан, не Джафер Сейдамет, а він має стати лідером нації.

І коли у березні 1917-го року його не обрали до складу Мусвиконкому, він у групі, до якої входив також Велі Ібраїмов, намагався протидіяти діяльності цього головного організуючого органу кримськотатарського суспільства в 1917-му році (Асан-Сабрі Айвазов. Історія національного руху в Криму. «Східний світ», №3 2005 р.). Ще раніше Мустафа Куртієв був відомий своїми виступами проти діяльності Ісмаїла Гаспринського.

До війни Куртієв працював на технічній посаді в «Кримгізі». Невідомі ні рік народження, ні подальша доля цього, нібито, «великого діяча національного руху».

Давайте тепер через цю маловідому людину говорити у множині про «видних національних діячів», що пішли на співпрацю з нацистами.

Але визначившись із тим, що в мусульманських комітетах не могло бути «видних національних діячів», не будемо паплюжити ні М. Куртієва, ні заготівельників овочів або шкільних учителів. Мусульманські комітети поводилися досить незалежно від окупаційної адміністрації. Тому німці «розчарувалися» у кримських татарах (Романько «Німецька окупаційна політика на території Криму і національне питання» (1941-1944)).

Звичайно, завжди з’являються люди на кшталт Абдурешитова. Але в цілому люди, які погодилися працювати в мусульманських комітетах, були з тих, хто намагався якось зорганізувати націю перед жорстокістю фашистських окупантів і перед реваншистським духовним піднесенням російської адміністрації, яка бажала повернути дореволюційні порядки управління мусульманським населенням. Я вважаю, що більшість людей, які працювали в мусульманських комітетах, можна порівнювати з воїнами, які прикривали своїми грудьми амбразуру, і співпраця яких з окупантами була вимушеною.

Особливо треба сказати про такі постаті, як Мемет Муєдін, якого певної орієнтації автори також часто згадують як колабораціоніста. У передвоєнному Криму цей молода людина не була відома у суспільстві. Він був студентом Кримського педінституту, в 1935-му році його призвали до армії, потім працював у Кримському радіокомітеті. З початком війни був відправлений на фронт, потрапив у полон, втік і повернувся до Сімферополя. У 1943-му році Мемет Муєдін став редактором газети «Азат Къырым, і тоді ж з його приходом виникло співробітництво між керівництвом газети та підпільниками (Держархів в АРК, ф. 156, оп. 1, д. 127). Мемет Муєдін став зв’язковим між сімферопольським підпіллям і партизанами за велінням своєї совісті, а не за дорученням НКВС. Про те, що партизанському керівництву «вдалося навіть завербувати головного редактора газети «Азат Къырым» Мемета Муєдіна», пише А. Мальгін у вже цитованій роботі.

Перед приходом Радянської армії в 44-му році Мемету Муєдіну вистачило розуму збагнути, що НКВС звинуватить його за роботу в окупаційній газеті, не беручи до уваги його підпільну антинімецьку діяльність, і він залишив Крим. Опинився в Туреччині, пізніше в Римі навчався на східному факультеті університету. Закінчивши університет, Мемет Муєдін, який взяв ім’я Севдіяр, дійсно отримав право вважатися інтелектуалом, він написав цінні книги з історії та етнографії. У 1961р. Мемет Севдіяр переїжджає до США, де бере активну участь у створенні національно-культурного центру кримських татар, комітету з боротьби за повернення кримських татар на батьківщину і фонду «Крим».

Ну, і що кримінального можна сказати про цю людину? Можливо, злочином перед людством є створення комітету з боротьби за повернення кримських татар на батьківщину?

Ми бачимо, що серед кримських татар, які працювали в окупаційних установах, єдиним потенційним інтелектуалом був Мемет Муєдін, але колабораціоністом він не був, а був підключений до підпільної антинімецької діяльності.

Мемет Муєдін (Севдіяр) усе своє довге і плідне життя присвятив служінню своєму народу, і народ його знає, поважає і любить.

Таким чином, говорити про «колабораціонізм частини національної інтелігенції» немає підстав! Факти свідчать про те, що кримськотатарська національна інтелігенція не може бути звинувачена в пронімецькій діяльності. Такий домисел ображає пам’ять тих учених, поетів, композиторів, артистів, які були розстріляні в гестапо.

Деякі автори історичних робіт пишуть про «негативну роль авторитетних діячів кримськотатарської еміграції, які повернулися на багнетах Вермахту і з тими ж багнетами благополучно залишили Крим».

Це елементарне незнання фактів!

До 1941-го року живими залишалися тільки двоє з авторитетних національних діячів. Один із них, Джафер Сейдамет, проживав у Туреччині. Другий, Амет Озенбашли, опинився на окупованій німцями території.

Амет Озенбашли – видатний політичний і громадський діяч, активний учасник революційних подій на території Криму в 1917-1920 роках. Обіймав низку відповідальних посад у створеній в 1921-му році Кримській АРСР. Репресований у 1928-му році. Після відбуття терміну в ГУЛАГу був позбавлений права проживання в Криму й оселився в Павлограді (Дніпропетровська область), де працював лікарем-невропатологом. У роки окупації німецька розвідка знайшла його і намагалася змусити повернуться до Криму, але він відмовлявся від співпраці з нацистами, посилаючись на погане здоров’я. Тільки в серпні 1943-го року Амет Озенбашли потайки приїхав до Бахчисарая, щоб побачитися з матір’ю. Його впізнали, і німецька адміністрація спробувала примусити його залишитися в Криму. Амет Озенбашли спочатку висунув неприйнятні для німецьких окупантів умови, потім уже в жовтні за сприяння Мемета Муєдіна та інших членів мусульманського комітету йому вдалося втекти до Одеси.

Не міг Амет Озенбашли, дуже добре знаючи ситуацію 1918-го року, коли він особисто протистояв кайзерівській окупаційній адміністрації, очікувати позитивного результату від співпраці з нацистами!

Немає жодних підстав звинувачувати Амета Озенбашли у колабораціонізмі!

Так само і Джафер Сейдамет, дійсно великий кримськотатарський громадський і політичний діяч, один із вождів кримськотатарської національно-демократичної революції 1917-го року, дотримувався активної антинацистської орієнтації і до окупованого Криму не приїжджав! Він, будучи в центрі подій 1918-го року, коли в Криму господарювали німці, знав, яке справжнє ставлення німецької влади до кримських мусульман.

Тільки ці двоє великих діячів кримськотатарської революції залишилися живими після сталінських репресій та обидва вони відмовилися від співпраці з німецькою окупаційною владою.

«До честі лідерів татарської еміграції слід визнати, що вони не були замішані у зв’язках з нацистами ні до, ні після приходу до влади останніх. Не співпрацювали вони і з німецькою військовою розвідкою – абвером, що тоді було загальним «гріхом» для багатьох емігрантських політичних діячів. Більше того, такий видатний кримськотатарський націоналіст, як Джафер Сейдамет, був налаштований навіть явно антинацистськи. А з початком Другої світової війни його погляди тільки зміцнилися», – пише О. Романько.

Опинилася в окупації і член Курултаю Аніфе Боданінська, яка також була далека від намірів хоч якоїсь співпраці з окупантами. Своїх онуків вона переконувала, що німецьке господарювання в Криму буде недовговічним, як і в 18-му році, коли німці увійшли в контакт з губернським чиновництвом і позбавили курултаївців можливості брати участь у легальній політичній діяльності.

Є спроби назвати «провідним діячем кримськотатарської еміграції» Едіге Шинкевича (Киримала), який народився в 1911 році в Литві, прожив у дитинстві півтора десятка років у Криму та потім опинився в окупації.

Абсолютно безпідставно деякі автори намагаються сьогодні представити цю людину таким собі чудовиськом колабораціонізму. У 1932-му році Едіге Шинкевич опинився в Туреччині, в 1934 році переїхав до свого дядька Якупа Шинкевича до Вільнюса (входив тоді до Польщі), де навчався в університеті. Після спільного вторгнення до Польщі німецьких і радянських військ у вересні 1939-го він виїхав до Берліна. Таким чином, перед війною ця молода людина ніяк не могла бути діячем кримськотатарської еміграції, тим більше «провідним».

З початком війни Німеччини з Радянським Союзом і окупації Криму польський емігрант Едіге Шинкевич докладає зусиль для об’єднання небагатьох етнічних кримських татар, які опинилися в Берліні, щоб намагатися полегшити долю кримськотатарських військовополонених і «східних робітників», вивезених до Німеччини.

У листопаді-грудні 1942-го року Едіге Шинкевич отримав дозвіл відвідати ненадовго Крим. Тут він побачив на власні очі важке становище народу. Він увійшов до складу Сімферопольського мусульманського комітету, щоб легалізувати свою гуманітарну діяльність у Берліні.

Це менш ніж двомісячне перебування молодого патріота на своїй історичній батьківщині дало підставу деяким сьогоднішнім авторам стверджувати, що Едіге Шинкевич приїхав до Криму, щоб служити німцям. Абсурдно!

Активна самовіддана діяльність Едіге Шинкевича, який ризикував свободою і життям, призвела, зрештою, до того, що німці в січні 1943-го року визнали його представником кримських татар у Берліні, але не більше ніж у сфері економічних і гуманітарних інтересів – і ніякої політики!

Однак діяльність групи берлінських кримських татар не призвела до поліпшення становища народу, що перебував під окупаційним режимом.

Дивно, що знаходяться історики, які називають Едіге Шинкевича колабораціоністом. Але ж навіть за формальними ознаками ця людина не може так називатися! Колабораціонізм – усвідомлена, добровільна та умисна співпраця з ворогом у його інтересах і на шкоду своїй державі. Едіге Шинкевич мав на меті хоч якось бути корисним кримським татарам, не завдаючи шкоди «своїй державі». А своєю державою для нього була, між іншим, Польща…

Згодом Едіге Шинкевич, який взяв ім’я Киримал, проживав у ФРН, працював в Інституті з вивчення історії та культури СРСР у Мюнхені.

Так що правда тільки в тому, що литовський татарин Едіге Шинкевич (Киримал) був занепокоєний долею кримських татар, які потрапили в жорна війни.

І немає підстав молоду людину Едіге Шинкевича, якому в рік відкриття Курултаю було 7 років, який перед початком Другої світової війни проживав у свого дядька в Польщі, називати «авторитетним діячем кримськотатарської еміграції, який повернувся до Криму на багнетах Вермахту». Якщо він і був емігрантом, то за місцем народження та проживання був польським емігрантом у Берліні!

Тільки після війни в середині 50-х років Едіге Киримал своєю патріотичною діяльністю домігся авторитету і популярності. Сьогодні кримські татари поважають Едіге Киримала за те, що він у жорстоких умовах нацизму виявляв активність, намагаючись забезпечити захист для кримських татар, за його активну боротьбу за відновлення прав депортованих кримських татар, за його праці з історії Криму.

Вельмишановні автори історичних текстів, так хто ж «залишив Крим із приходом більшовиків і повернувся «на багнетах» німецького Вермахту»?

Може, назвете хоч одне ім’я?

Панове, ви все ж таки зараховуєте себе до цеху істориків! Треба якось відповідати! І не так важливо, хто перший сказав про багнети, важливо, що цей штамп повторюється.

Так руйнуються при чесному погляді брехливі побудови про «колабораціонізм кримськотатарської національної інтелігенції» і про «авторитетних діячів кримськотатарської еміграції, які повернулися на багнетах німецького Вермахту». Водночас міцно стоять факти щодо царського генерала емігранта А. Шкуро, який отримав чин групенфюрера СС, про генерала емігранта М. Скородумова, про генерала Власова, який переметнувся до німецьких загарбників…

Відомі емігранти генерали П. Краснов і А. Жеребков вихваляють Гітлера і благословляють похід німецької армії на Радянський Союз.

П. Краснов пише: «Хіба не щастя, що Німеччина виявилася і нацистською, і озброєною до зубів» – і формує білогвардійські загони для Вермахту.

В Європі виникли різні російські комітети та спілки, що вихваляють Гітлера, спілки ці благословила зарубіжна Російська Православна церква в особі митрополита Серафима.

Російський інтелігент письменник Іван Шмельов вихваляє Гітлера як визволителя Росії. Російський інтелігент філософ Іван Ільїн вихваляє фашизм.

Представники відомих імперських родів Росії Воронцови-Дашкови, Оболенський, Палени формують навесні 1942-го року Руську національну народну армію.

29-та гренадерська дивізія СС «РОНА» (1-а російська), командир бригаденфюрер СС Б. Камінський, який разом із частинами дивізії брав участь у жорстокому придушенні Варшавського повстання.

15-ти тисячний Руський Корпус сформований із російських емігрантів на Балканах. Цей корпус успішно боровся проти радянських військ, вбиваючи наших батьків і братів. За це російські емігранти в німецькому обмундируванні отримували гітлерівські нагороди.

На цьому тлі говорити з награним обуренням про пройдисвіта Абдурешидова, вигнаного, зрештою, з мусульманського комітету, або про авантюриста Раїмова, який дослужився в німецькій поліції до чину майора, це лицемірство.

Бо сказано: Лицеміре! Вийми спершу колоду з власного ока, тоді побачиш, як вийняти скалку з ока брата твого.

Частина 3.

Частина 4.

Тегі: