Велика брехня про кримських татар як інформаційний супровід репресій проти народу (Частина 1)

Сентябрь 13, 2013 03:47Бачили: 93
article_1118

Айдин Шем’ї-заде

Частина 1. Реванш антитатарських сил у Криму в роки німецької окупації (1941-1944 рр.)

Не будемо називати навмисною фальсифікацією всі ті помилкові твердження, що стосуються кримських татар, які з’являються в деяких публікаціях. Подібні спотворені трактування реальних подій є деколи результатом їх недостатнього вивчення авторами. Іноді в цілому сумлінні автори брак своїх знань заповнюють емоційного походження фантазіями, і, почавши за здоров’я, закінчують за упокій. Причиною цього, можливо, є важка спадщина пропагандистського імпринтингу минулих десятиліть. Часом людині навіть у зрілому віці важко позбутися дитячих страшилок. До того ж болісно пережитий факт повернення кримських татар на батьківщину тими, хто заселився в будинки і садиби вигнаного в 1944-му році народу, став певною мірою елементом ментальності частини російського населення сьогоднішнього Криму.

Я не розглядатиму злісні наклепницькі публікації, які ще часто зустрічаються, – вони не варті хоч якогось розгляду.

Аби ілюструвати сказане, для початку я обрав цілком лояльну на загальнокримському тлі статтю Т. Лопухіної і С. Градировського «Особливості соціокультурного перетворення Тавриди і соціокультурної переробки кримськотатарського етносу».

Я не збираюся тут проводити широкий аналіз цієї статті, не збираюся позначити всі її помилки і натяжки, що так притаманні деяким російськомовним авторам, які показують кримських татар у викривленому світлі. Зупинюся тільки лише на розділі «Період 2-ої світової війни: співпраця, надії, депортація».

Тут автори починають з наступної дивної фрази: «такі руйнівні стосовно російських територій (у Криму це Керч і Севастополь – російські міста-герої) дії як 2-а світова війна майже не торкнулися «корінного» населення».

Звичайно, таке твердження не можна порівняти з широко відомими фактами. Якщо мова йде саме «про території», то відомо, що за зв’язок з партизанами фашисти спалили на півострові 127 сіл, з них 105 – кримськотатарських. До речі, що за російські території в Криму? – Виявляється це Севастополь і Керч… (зверніть увагу – слово «корінне» взято в лапки).

А тисячі загиблих на фронтах боротьби з нацистами кримських татар, а розстріляні в гестапо підпільники з-поміж татар, а загиблі партизани?..

Автори зазначеної статті некритично підхоплюють емоційні твердження, які з’явилися у пресі, що, нібито, під час окупації у кримських татар з’явилися надії «здійснити хоча б частину своєї давньої, виробленої ще Першим Курултаєм 1917 року, програми культурного, релігійного, національно-державного відродження, звільнення від встановленого з моменту російської анексії Криму в 1783 році колоніального режиму, який перетворився з результатом громадянської війни на ненависний тоталітарний радянський режим».

Тут демонструється незнання історії, нерозуміння подій минулого!

Перш за все, невірно писати про те, що колоніальний режим перетворився «із завершенням громадянської війни на ненависний тоталітарний радянський режим».

Насправді ненависний і найвищою мірою нахабний і цинічний колоніальний лад після революційного 1917-го року і декількох років громадянської війни змінився з 1921-го року сприятливою для корінного населення політико-культурною ситуацією!

Про катастрофічний стан кримськотатарської культури в дореволюційні роки можна судити вже із заголовків розділів книги Арслана Найман-мурза Олешкевича-Кричинського «До історії боротьби з просвітою і культурою кримських татар» (Баку, 1920 р.):

перешкоди до відкриття нових і розширенню старих шкіл;

гоніння на татарських учителів;

протидія земським татарським школам;

боротьба з татарськими просвітницькими школами;

гоніння на друковане слово;

знищення пам’яток старовини.

Імперська адміністрація вилучала в сім’ях стару літературу, вела боротьбу з різними бібліотечними товариствами і з відкриттям книгарень.

До цього треба додати практику відбирання земель, що триває і нині!

Національна еліта боролася проти колоніально-імперських порядків, і тільки з встановленням радянської влади та утворенням Кримської АРСР кримські татари отримали набагато більше, ніж того вимагала революційна інтелігенція до революції 1917-го року!

Наводжу коротке нагадування про етапи встановлення радянської влади в Криму:

11-го листопада 1920-го року після втечі врангелівців більшовики остаточно утвердилися на півострові.

14-го листопада формується новий Кримський революційний комітет, який бере на себе всю владу в Криму «до обрання робітниками і селянами Криму Рад». До Кримського революційного комітету входили голова Бела Кун, заст. голови Гавен, члени Меметов, Ідрисов, Ліде, Давидов, – тобто з чотирьох членів двоє були кримськими татарами.

У березні 1921-го року була скликана Всекримська безпартійна татарська конференція, де було поставлено питання про ставлення до влади. Конференція була представлена ​​в основному прихильниками Курултаю і Міллі Фірка. Перед відкриттям конференції були виконані «Інтернаціонал» і національний гімн «Ант эткенмен»!

8-го жовтня 1921-го року ВЦВК затвердив положення «Про Кримську Радянську Соціалістичну Республіку». За 10 днів з’явилася постанова про утворення Кримської АРСР.

Державними мовами було проголошено російську і татарську, написи ними були на гербі та прапорі автономії.

Питання про повернення до Криму татар, змушених за царизму емігрувати до Туреччини і на Балкани, було поставлене на державному рівні ще раніше, в тому ж 1921-му році на 1-му Всекримському установчому з’їзді рад.

10-го лютого 1922-го року була ухвалена за погодженням з Москвою постанова Центрального Виконавчого Комітету і Ради народних комісарів Криму «Про татаризацію державних апаратів і про застосування татарської мови в установах республіки». З цією метою була створена при КримЦВК постійна комісія з татаризації радянських апаратів і застосування татарської мови в державному побуті у складі Гавена, Фірдевса, Меметова, Чобан-Заде і наркомвнусправ.

482 національні школи було відкрито за період з 1-го листопада 1920-го року по 1-е листопада 1921-го року (ЦГААРК, ф. П-1, оп. 1, д. 65, л. 82).

Республіка 1921-го року була істинно кримськотатарською!

І треба пам’ятати, що її створення не було подарунком народу, який сонно очікував благ, – це стало підсумком довгої національної боротьби, кульмінація якої припала на 1917-ий рік! І саме в результаті безкомпромісної боротьби національних революціонерів за права і гідність свого народу радянська влада надала кримським татарам значні можливості для нормального розвитку.

 Створення Мусульманського Ревкому, який організував скликання Першого Всекримського мусульманського з’їзду, організація Кримського Мусульманського виконавчого комітету (Мусвиконкому), скликання Курултаю та заснування Парламенту і Директорії продемонстрували політичну зрілість кримських татар, їх здатність до мобілізації сил. Наполегливі зусилля щодо збереження структур національного самоврядування у важкий час німецької окупації в 1918-му році, в наступні роки, коли кримськотатарські революціонери без розбіжностей у своєму середовищі чинили опір відродженню імперських порядків російськими генералами, – усі ці перипетії національної боротьби загартували не тільки керівників національного руху, а й згуртували народні маси, що підтримували їх. І влада більшовиків, що остаточно встановилася в Криму, не могла не рахуватися з цими обставинами.

Політичний і культурний розвиток кримських татар, починаючи з 1921-го року, перевершив той рівень, про який до революції мріяли національні революціонери старшого покоління.

Далі автори продовжують демонструвати повне незнання історичних реалій. Вони пишуть, що кримські татари сподівалися в умовах німецької окупації отримати можливість хоча б часткового самоврядування, чого вони були «абсолютно позбавлені в Радянському Криму».

Це в передвоєнному Криму у татар не було самоврядування?!

Першим головою КримЦВК був обраний латиш Ю.П. Гавен (Дауман), активний учасник громадянської війни на півострові, головою Ради народних комісарів став казанський татарин С.Г. Саїд-Галієв, який працював до цього головою Раднаркому Татарської АРСР. До уряду Кримської АРСР (Рада народних комісарів) увійшли три кримських татарина: Х. Чапчакчи – Наркомздрав, І. Мухиддінов – Наркомпрос, Р. Ногаєв – Наркомюст.

З 50 членів КримЦВК 18 були татарами. Серед них – лідери Міллі Фірка Бекір Чобан-заде, Амет Озенбашли, Халіл Чапчакчи, а також У. Боданінський – директор Бахчисарайського палацу-музею. (Сеїт-Джеліль Хаттат був обраний кандидатом у члени КримЦВК).

Уже в 1930-му році з семи національних районів п’ять було татарських – у всіх структурах управлінцями були кримські татари, діловодство велося кримськотатарською мовою. Те саме в майже двохстах сільрадах Криму.

Головою Кримського Раднаркому, як і головою Президії Верховної Ради Кримської АРСР, як правило, був кримський татарин.

З одинадцяти депутатів Ради національностей від Криму у Верховній Раді СРСР шестеро були татарами.

Висока совєтизованість кримських татар, що відзначалася усіма політиками, була виправданим фактом.

Політична еліта народу сприймала зміни в національній політиці, що виникли з 1924-го року після смерті В.І. Леніна як властиві етапу становлення фактори. Репресії кінця 20-х років похитнули оптимістичний настрій політичної еліти, але не були усвідомлені населенням. Розвивалася національна культура, всі, хто хотів, мали доступ до засобів масової інформації рідною мовою, література була на підйомі, система освіти досягла рівня, про який за царського режиму не могли мріяти. Представники корінного народу обіймали керівні пости у владних органах усіх рівнів. Започатковане розкуркулення торкнулося вже безпосередньо сільського населення. Однак на керівні посади всіх рівнів продовжували висувати активістів з-поміж кримських татар, у містах і селах з’явилися фахівці-татари, які отримали освіту в інститутах і технікумах не тільки Криму, а й великих міст Союзу. Репресії 37-го року супроводжувалися помилковою інформацією на сторінках газет, у радіомережі, яка покрила весь півострів, тому в масах кримськотатарського населення, яке пам’ятало про приниження і про безправ’я в дорадянський час, надія на поліпшення життя не вщухала.

Перед війною 1941-го року в Криму був педагогічний інститут, два педагогічних училища, інститут літератури і мови, сотні книгарень, в яких можна було купити книги кримськотатарською мовою. Кримськотатарською мовою велося навчання на відділеннях Медичного інституту, Сільськогосподарського інституту і в багатьох технікумах та училищах республіки.

До 1917-го року, як пише Арслан Найман-мурза, «російська адміністрація вела боротьбу з різними бібліотечними товариствами і з відкриттям книгарень. Клопотання групи татарських громадських діячів про заснування в Бахчисараї бібліотечного товариства поставило на ноги все губернське начальство».

Тепер же тільки в селах було 800 бібліотек, у 263-х колгоспах працювали клуби, що стали просвітницькими центрами.

З’явилося безліч самодіяльних концертних і театральних колективів, а в Сімферополі, Бахчисараї та Євпаторії працювали професійні кримськотатарські театри. У Сімферополі кримськотатарський театр перебував в одній будівлі з російської трупою.

За німецької окупації кримськотатарську трупу було вигнано з будівлі на Пушкінській вулиці.

Державними мовами Кримської АРСР були російська і татарська. Татарську молодь із сіл посилали на навчання до робітфаків і вузів. Сотні кримських татар, як уже згадувалося, направлялися для здобуття вищої та середньої спеціальної освіти до Москви та інших міст Союзу.

У 1941 році на півострові кримськотатарською мовою видавалося 10 республіканських газет і 2 журнали. Крім того, видавалися районні газети (зауважу, що зараз при кримськотатарському населенні чисельно більш високому, ніж у 1941-му році, національною мовою в Криму видаються тільки 2 газети).

Це до питання про те, що, нібито, кримські татари полюбили німецьких окупантів, сподіваючись тепер  «здійснити хоча б частину» програми культурного відродження.

Як можна стверджувати, що німецькі окупанти, які насадили по Криму російських голів міських управ, російських старост і російську поліцію, надали татарам якесь самоврядування?!

Є всі підстави стверджувати, що політичний та економічний утиск кримських татар, гоніння на кримськотатарську культуру, які стали основою політики царизму, відновлені були в роки німецької окупації Криму в 1941-44 роках і, схоже, продовжувалися в другій половині XX століття людьми ідентичної ідеологічної орієнтації.

Яка соціально-демографічна ситуація склалася в окупованому в 1941-му році Криму?

Найбільшу схильність до колабораціонізму на окупованих територіях виявляють, як правило, соціальні та функціональні групи, близькі до верхів суспільства.

Перед революційними подіями 1917-го року російське населення Криму все більше концентрується в містах. Цей контингент переважно складався з військовослужбовців, чиновників, дворян – їм революція несла тільки неприємності. До того ж відомо, що після громадянської війни процентний склад росіян у Криму значно зріс за рахунок біженців з-поміж вищих класів імперії. (Я.Е. Володарський, О.І. Єлісєєва, В.М. Кабузан. «Населення Криму наприкінці XVIII-XX століть». Москва, 2003. Ін-т російської історії РАН).

У сорок першому році в соціальному відношенні більшість російського населення Криму в містах складалося з губернського чиновництва і застряглих на півострові біженців з привілейованих верств, які наводнили білогвардійський Крим за Денікіна і Врангеля. Вони пристосувалися до радянської влади, але продовжували ненавидіти її, вони ненавиділи і російських вихідців з робітників та селян і, звичайно ж, усіх кримських татар!

Саме ті чиновники і поміщики та їхні нащадки тужили в очікуванні німецької армії, сподіваючись після відходу радянської влади повернути свої привілеї, повернути верховенство над корінним населенням Криму.

Очевидна відповідь на питання, хто зустрів німців, які вигнали радянську владу, з радісними надіями, чи кримські татари, які пам’ятали репресії, що посилилися при захопленні Криму німцями в 1918 році, або численні в Криму представники привілейованих верств зруйнованої імперії, на яких і в 1918-му році спиралася німецька влада.

І у 18-му році, і в 41-му німецькі окупанти знаходили спільну мову з російською громадськістю Криму в її протистоянні з татарами.

Якщо в 1918-му році німецька окупаційна адміністрація встановила контакт із губернським чиновництвом у справі організації цивільної влади в Криму, то в 1941-му році фашисти знайшли спільну мову з російськими колабораціоністами – антирадянськими елементами, які поскидали маски і повилазили зі своїх нір. Ось уже хто був далекий від простого російського населення Криму, від його готовності боротися проти окупантів!

Таким чином, випливає висновок, що в містах Криму переважали російські люди з тих верств, у яких були всі підстави ненавидіти радянську владу.

Цей контингент представників привілейованих до революції класів з початком війни надихнувся, очікуючи краху радянської влади, яка забрала в них привілеї, відняла все, що вони мали, до того ж дала політичні права татарам – за це такі верстви найбільше зненавиділи радянську владу!

Рівень освіти і культурна підготовленість цього контингенту російських людей були саме такими, як потрібно для свідомого співробітництва з німцями, які протягом багатьох століть були звичними для російських вищих верств «культуртрегерами».

Що втратили із встановленням радянської влади в Криму всі ці царські чиновники і застряглі на півострові біженці? – Усе!

Що втратило корінне населення Криму із встановленням радянської влади? – Тільки здобуло!

Не можна думати, звичайно, що всі представники вищих класів, які опинилися в Криму, були раді падінню радянської влади, але очевидно, що служити німцям пішли вихідці з їхнього середовища, а не із середовища російських робітників і колгоспників. І пішли «колишні» працювати з окупаційною владою з величезною радістю і з величезним куражем. Відразу ж стали видавати газети, відразу ж сформували міські управи – і, зрештою, отримали владу хоч і під німцями, але без цих татар! Без цих татар, з їхніми чебуреками і шашликами, з їхніми муедзинами, що перекривали криками всі інші звуки! (Впізнаєте настрої?).

Багатопрофільний загін російських колабораціоністів виявив дивовижну спритність, запропонувавши свої послуги окупантам. Ця пропозиція була фашистами прийнята.

Падіння радянської влади царськими чиновниками і поміщиками, які законсервувалися в Криму, було використане, насамперед, як «антитатарський реванш».

У вересні 1942 року в окупованому Криму почали працювати школи. У Сімферополі (дослідники нехай підкажуть, які були справи в інших містах Криму) міська управа, що складалася з російських чиновників, ухвалила провести шкільний апартеїд. Кримськотатарських дітей не приймали до «російських» шкіл, їх відправляли до «татарської» школи. Наприклад, зі школи №1 на вимогу Сімферопольської управи були виключені навіть кримськотатарські діточки, які були раніше прийняті, з сімей, що проживають поряд! У школі цій навчалися росіяни, українці, вірмени, караїми – всі, крім мусульман!

Брехнею є твердження, що розподіл шкіл за національностями проведено було, нібито, за вказівкою німців. Насправді, з російської школи були виключені всі учні з татарських сімей на вимогу російських чиновників із Сімферопольської управи.

В управах практично не було кримських татар -  так само, як не було їх в установах Таврійської губернії до революції. У Сімферопольському міському управлінні єдина татарка Ф. Болатукова парадоксальним чином працювала начальником відділу культури.

Вивіски кримськотатарською мовою  допускалися тільки в районі масового проживання місцевого населення. На центральних вулицях Сімферополя вивіски були тільки німецькою та російською мовами.

Бургомістрами і поліцмейстерами в містах Криму були за малим винятком росіяни:

Севастьянов, Бурцев у Сімферополі;

Супрягін, Корчмінов у Севастополі;

Токарев, Погорєлов у Керчі;

Анжеревський, Пушкарьов у Феодосії;

Мальцев, Середа у Ялті;

Єпіьмианов, Салмін в Євпаторії;

Хрестофоров, Свіщев у Бахчисараї;

Польський, Радченко в Джанкої;

Мустафаєв, Тимофєєв в Карасубазарі;

Ардишевський, Агаєв у Старому Криму».

І на цьому тлі деякі історики говорять про преференції татарам. Які преференції? Навпаки – стосовно кримських татар пропагувалися расистські зневага і недовіра!

У випущеній і поширеній у 1942-му році відомством Гіммлера брошурі «Der Untermensch» тюркські та монгольські народи Радянського Союзу названі «недолюдьми». Окремо зараховані до «недолюдей» чомусь «степові киргизи».

У цій брошурі «недолюдьми» не названі ні слов’яни взагалі, ні росіяни зокрема. Навпаки, болгар і словенців есесівці вихваляють, зі співчуттям говорять про російських робітників, про російських жінок. («Der Untermensch». Herausgeber: Der Reichsführer-SS SS-Hauptamt. Berlin, 1942).

Ті досвідчені пропагандисти, які протягом багатьох років втелющували всім нам, що нацисти саме слов’ян називали «недолюдьми», щось мали собі на меті. Але в цій брошурі проповідується расистська ненависть не до слов’ян, а до тюркських народів!

Відповідно до цієї ідеології було і ставлення нацистів до кримських татар. А вигадки про преференції татарам – пізніше вигаданий НКВС ідеологічний супровід злочинного виселення народу!

У всіх сферах існування під окупаційним режимом преференції мали саме російські організації.

Російська адміністрація під німецьким прапором відновила роботу театру. Нацистський штаб пропаганди створив для російського театру всі умови, щоб кожні два тижні могла виходити нова вистава. Також нацисти доклали зусиль, аби почали працювати російські театри в Ялті та Алушті.

Як уже згадувалося, татарську трупу було вигнано з будівлі на Пушкінській вулиці. Але все ж таки артистам вдалося отримати дозвіл на відкриття роботи кримськотатарського театру. Вистави відбувалися нечасто і проходили в непристосованому приміщенні. Репертуар через відсутність коштів був вкрай обмежений, але складався з класичних п’єс, таких, як «Лейля і Меджнун», «Одруження» Гоголя, «Гамлет», «Отелло».

Треба звернути увагу і на те, що вже з лютого 1942-го року в Сімферополі були відновлені радіопередачі по міській мережі, але тільки російською мовою – і інформаційні, і концертні.

А як були справи з друкованими виданнями?

Деякі історики та журналісти завзято викривають газету кримськотатарською мовою «Азат Къырым», що видавалася при німцях, як свідчення колабораціонізму корінного населення.

Однак при німцях роздолля було саме для російськомовних періодичних видань! Найбільш значним із колабораціоністських видань у Криму була газета «Голос Крыма» – орган Сімферопольського міського управління. Перший номер цієї газети вийшов 12 грудня 1941-го року. Тираж газети швидко зростав, досягнувши до літа 1943-го року 80 тисяч примірників за періодичності три рази на тиждень на чотирьох сторінках. У 1943-му році стали виходити і спеціалізовані додатки до цієї російськомовної газети: «Женский листок» і «Молодость», почав видаватися російською мовою журнал «Современник». Додамо до цього ще такі регіональні російськомовні окупаційні газети, як «Феодосийский вестник», «Евпаторийские  известия», «Сакские известия», «Южный Крым», «Вестник Керчи», «Земледелец Тавриды».

У світлі вищесказаного обурене закочування очей і бризкання слиною при згадці злиденної газети «Азат Къырым» виглядає як погана вистава.

Двосторінкова «Азат Къырым» стала виходити раз на тиждень тільки з 11 січня 1942-го року, і вона залишалася єдиною окупаційної газетою кримськотатарською мовою. Надалі «Азат Къырым» стала виходити двічі на тиждень на чотирьох сторінках, і тираж її досяг 15 тисяч тільки влітку 1943-го року – порівняйте з тиражем «Голос Крыма» у 80 тисяч при виході три рази на тиждень, та ще й з додатками!

Звернемо увагу на той факт, що робота з організації газети проводилася не з ініціативи мусульманського комітету, а з ініціативи німецької пропагандистської служби Voraustrupp U2. Мусульманський комітет отримав газету вже майже готовою (Науковi записки, вип. Київ 31, 2006).

З липня 1943 р. почалося видання кримськотатарського журналу «Ана Юрт» («Отчий дім»), встигло вийти лише кілька номерів.

І за угодним німцям змістом «Азат Къырым» був блідою тінню російськомовних газет. Хоча і в «Азат Къырым» були тексти, що вихваляли нацистів, але, як відзначають дослідники, «Азат Къырым» від початку демонстрував прихильність до національних проблем, пронімецькі тексти були вимушеними [Н.В. Яблоновська. Проблема кримськотатарського національного відродження на сторінках газети «Азат Къырым» (1942-1944). Культура народів Причорномор'я, 2005. N62].

«Голос Крыма» друкував матеріали наступної спрямованості. Його перша і друга сторінки складалися з двох типів статей: таких, що паплюжать радянський лад, радянських державних, військових і наукових діячів і, навпаки – таких, що вихваляють німецький «новий порядок», успіхи німецької армії.

Вихваляння Гітлера і заздоровниці на його адресу були в кожному номері газети «Голос Крыма».

Крім того, на цих сторінках містилися зведення з театрів бойових дій, міжнародні новини (зазвичай, переклади з німецьких газет) промови Гітлера й інших видатних нацистів, а також їхні біографії.

Також газета «Голос Крыма» публікувала накази про розстріли жителів Сімферополя із зазначенням їхніх прізвищ і скоєних злочинів.

Починаючи з березня 1943 р., особливе місце на її сторінках посіла тема так званого «власівського руху» і Російської визвольної армії (РВА).

Пропагандистські тексти в російських газетах були такого типу: «Треба покласти край жахливому злочину Сталіна, що продовжує гнати на смерть мільйони людей за владу жидів і англійських лордів. Будемо битися за вільну, щасливу, оновлену Росію без експлуататорів і жидівських катів. За тісну співдружність двох великих націй! За нашу спільну перемогу з Німецьким народом!»

Або такого: «Щоб домогтися перемоги над Радянським Союзом, потрібно ввести в бій проти Червоної Армії військовополонених. Ніщо не подіє на червоноармійців так сильно, як виступ російських з’єднань на боці німецьких військ…».

Частина 2.

Частина 3.

Частина 4.

Тегі: