Про систему Духовних управлінь мусульман і про “Верховного муфтія” України

Февраль 12, 2014 17:20Бачили: 238
мусульмани

Айдер Булатов,

к.ф.н., релігієзнавець

Іслам у сучасному світі привертає до себе стільки уваги та викликає стільки дискусій і полеміки, як, мабуть, ніяка інша релігія. Неухильне зростання поширення ісламу охоплює практично всі континенти світу і більше мільярда вірян. Для мусульман іслам – це спосіб життя, закони взаємозв’язків, усвідомлення приналежності до єдиної релігійної спільноти.

З моменту пострадянського відродження ісламу в Україні минуло понад двадцять років. За цей час побудовані й повернені вірянам сотні мечетей, сформовані мусульманські громади, мережа духовних навчальних закладів (медресе), відкриті видавництва, що випускають богословську літературу, просвітницькі газети, журнали, не кажучи вже про десятки інтернет-сайтів. За статистикою, на території України налічується понад 1200 мусульманських громад, що перебувають під канонічним підпорядкуванням шести Духовних управлінь і центрів, які об’єднують, на думку експертів, більше 500 тисяч вірян.

Досить часто доводилося стикатися з питанням, чи існує при цьому в Україні єдиний мусульманський центр і єдиний мусульманський священнослужитель (муфтій), уповноважений координувати діяльність мусульманських громад, курирувати систему духовних навчальних закладів, мечетей, відповідати за якість і зміст релігійної літератури, організовувати здійснення щорічного хаджу (паломництва до Мекки)? Чи має право керівник якогось із Духовних управлінь при відносинах з органами державної влади України, з громадськими організаціями, релігійними центрами і дипломатичними місіями зарубіжних країн брати на себе повноваження “Верховного муфтія”, представляти усіх мусульман України і говорити від їхнього імені? Щоб відповісти на поставлені питання, необхідно зробити екскурс в історію виникнення мусульманських адміністративних інституцій в Україні.

Спершу необхідно відзначити, що в сунітському ісламі, який сповідує переважна більшість мусульман України, історично була відсутня система релігійно-адміністративної ієрархії, властивої, наприклад, католицькій або православній церквам, хоча з історії відомо, що в Кримському ханстві існувала розгалужена структура мусульманського духовенства, що включала богословів, законознавців, суддів, учителів, проповідників, служителів мечетей тощо. У результаті російської експансії, що розпочалася з другої половини шістнадцятого століття, в “мусульманський світ”, до складу імперії увійшло вісімнадцять мільйонів мусульман, які проживали, здебільшого, в Поволжі, Криму, Середній Азії та на Кавказі. Для контролю за іновірцями російська імператриця Катерина II на територіях завойованих мусульманських держав встановила систему мусульманських правлінь, діяльність яких курирувало Міністерство внутрішніх справ. Кандидатури муфтіїв духовних правлінь також узгоджувалися з МВС Росії. Після приєднання до Росії в 1788 році в Криму також створюється Таврійське магометанське духовне правління (ТМДП). Подібна адміністративна система мусульманських Духовних управлінь продовжує використовуватися нині в пострадянських республіках, у тому числі й в Україні.

У період масового повернення з місць депортації кримськотатарського народу, в серпні 1992 року в м. Сімферополі відбулися загальнокримські збори представників мусульманських громад, на яких було засноване Духовне управління мусульман Криму (ДУМК) і обраний Муфтій мусульман Криму. Пізніше в Україні з’явилися інші духовні управління і центри. Зараз система Духовних управлінь мусульман України виглядає таким чином:

  • Духовне управління мусульман Криму (ДУМК), м. Сімферополь (Муфтій Еміралі-ефенді Аблаєв);
  • Духовне управління мусульман України (ДУМУ), м. Київ (Муфтій Шейх Ахмед Тамім);
  • Духовний центр мусульман України (ДЦМУ), м. Донецьк (Муфтій Руслан-хазрат Абдікєєв); Релігійне управління незалежних мусульманських громад “Київський Муфтіят”, м. Київ (керівник Канафія-хазрат Хуснутдінов);
  • Духовне управління мусульман України “Умма” (ДУМУ “Умма”), м. Київ (Муфтій Саїд-хазрат Ісмагілов);
  • Духовний центр мусульман Криму (ДЦМК), м. Сімферополь (Муфтій Рідван-ефенді Велієв).

Незважаючи на декларовану єдність мусульман, яка є одним із фундаментальних елементів у системі цінностей Ісламу, автономізація цілих мусульманських анклавів виявилася об’єктивною реальністю мусульманської умми України. Безумовно, чим більше в країні утворюється мусульманських релігійних управлінь і центрів, тим більшу полеміку і конфліктність у мусульманському співтоваристві вони викликають. Деякі дослідники схильні бачити в цьому амбітні, етнічні, релігійні, політичні і регіональні чинники, а деякі вбачають недосконалість українського законодавства. Тому спочатку звернемося до Закону України “Про свободу совісті і релігійних організацій”. Розпочнемо з місцевих мусульманських громад, які є первинними релігійними організаціями в системі духовних управлінь. Стаття 8 зазначеного закону свідчить: “Держава визнає право релігійних товариств на їхню підпорядкованість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким релігійним центрам (управлінням), що діють в Україні та за її межами, і вільну зміну цієї підпорядкованості”. Релігійні управління і центри, у свою чергу, відповідно до статті 9 того ж Закону України “…діють на підставі своїх статутів (положень)…”. Тобто ліберальність українського законодавства відповідає європейським стандартам в галузі державно-конфесійних відносин і дає широке поле діяльності для релігійних управлінь і центрів у здійсненні їхніх статутних завдань. І все ж непорозуміння серед мусульман виникають, особливо, коли якийсь із релігійних лідерів позиціонує своє управління як центральне представництво мусульман України, а себе як “верховного” муфтія України.

З цього приводу Державний департамент у справах релігій дає наступне роз’яснення: Духовні управління мусульман України (ДУМУ) є релігійними центрами, що об’єднують мусульманські релігійні організації та діють на підставі своїх статутів. Присвоєння духовного звання (муфтій) є винятковою прерогативою релігійних організацій. Духовні керівники (муфтї) Духовних управлінь мусульман України представляють інтереси тільки свого управління і мусульманських релігійних організацій, що входять до їх складу.

Таким чином, можна констатувати, що єдиного “Верховного муфтія” в Україні, поки всі духовні управління мусульман не ухвалять з цього питання консолідованого рішення, бути не може. Лідери кожного з Духовних управлінь або центрів мають право представляти тільки релігійні організації, керівниками яких вони є, і виступати тільки від їхнього імені. Дотримання цих принципів стане реальним кроком до внутрішньомусульманської згоди в Україні.