«Громадянські війни пам’яті»: «бої» за Східний Крим. 2013 рік

Сентябрь 6, 2013 00:40Бачили: 36
article_1114 (1)

Андрій Іванець, координатор ГО «Таврійська гуманітарна платформа», історик

Об’ємна 480-тисторінкова робота краєзнавців із райцентру Кіровське Володимира та Марії Ширшових – перший том «Книги памяти Восточного Крыма «Просили помнить» – цього літа викликала бурю емоцій серед помітної частини кримського соціуму. Вона позиціонується видавцями як «частица нашей святой памяти благодарности тем, кто ценой своей жизни обеспечил победу над врагом». А голова Кіровської райдержадміністрації та депутат Верховної Ради АР Крим О. Гордєєв у вступному слові називає книгу «одной из частиц нашей святой коллективной памяти о героических предках, которые ценой своей жизни обеспечили нашу свободу». Видання побачило світ частково завдяки бюджетному фінансуванню – 15,5 тис. гривень було виділено тільки Кіровським районом. Передбачалося, що воно поширюватиметься в школах і бібліотеках Кіровського району, м. Старий Крим і Феодосії та використовуватиметься для патріотичного виховання молоді. Гадаю, до цього часу жодна книга пам’яті не отримувала в Криму такого резонансу. Однак поява роботи В. і М. Ширшових викликала не тільки почуття подяки родичів загиблих, чиї імена містяться в книзі, а й бурхливі протести з боку кримськотатарської громадськості. Їх апогеєм можна вважати 12 серпня 2013 р., коли на мітинг-протест у Кіровському зібралося близько тисячі осіб з Кіровського та прилеглих районів і міст. У резолюції вони зажадали вжити негайних заходів щодо арешту всього тиражу і направити відповідний позов до суду про її знищення, звільнити з посади голову Іслям-Терецької райдержадміністраціі (до депортації Кіровське носило назву Іслям-Терек) О. Гордєєва та вжити передбачені законом заходи з відшкодування грошових витрат з бюджету району. На самому мітингу голова Іслям-Терецького районного меджлісу Екрем Абдульваатов заявив: «Ця книга – бомба уповільненої дії, адже завтра її будуть тикати в обличчя нашим дітям, кажучи про те, що наш народ – зрадник». Не менш гостро висловився керівник секретаріату Меджлісу кримськотатарського народу Заїр Смедляєв: «Така книга не має права на існування, вона має бути знищена, ця «порнокнига» не повинна затьмарювати розум наших дітей». Ще раніше кримськотатарські громадські діячі та журналісти дуже гостро критикували видання Ширшових. Досить типову характеристику використало інформаційне агентство QHA, причому без посилання на джерело, а як погляд редакції: «у Кіровському районі Криму на бюджетні гроші видана книга, що виправдовує депортацію кримськотатарського народу і містить ксенофобські висловлювання, спрямовані на розпалювання національної, расової, релігійної ворожнечі та ненависті» (http://qha.com.ua/libo-shirshov-soshel-s-uma-libo-skandalnaya-kniga-spetszakaz-abdulvaatov-129114.html).

У свою чергу низка проросійських політиків і журналістів з Криму називають події навколо появи книги «цькуванням» її авторів і роблять заяви про те, що видання має вільно поширюватися. Деякі з них під час полеміки заявляють що, як мінімум, частина кримських татар намагається не тільки замовчати незручну правду про предків, а й ледь не осквернити пам’ять радянських воїнів.

Щоб розібратися у ситуації необхідно зрозуміти, що ж являє собою «Книга памяти о воинах Восточного Крыма, павших в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. Том 1. «Просили помнить» (далі для стислості – «Книга памяти Восточного Крыма»), чому її поява викликала суспільну напруженість і які висновки можна зробити, щоб уникати схожих подій у майбутньому.

Нестандартний формат книги: недолік чи перевага?

Важливо відзначити, що робота В. і М. Ширшових має нестандартний формат для подібного роду видань. В анотації до нього про це сказано так: «Впервые в практике написания Книги Памяти в Крыму авторы-составители, изменив традиционную форму, предложили читателям познакомиться с хроникой событий, предшествовавших началу Великой Отечественной войны, и военных лет». Традиційна для книг пам’яті та найцінніша частина видання включає в себе списки близько 9 тисяч воїнів загиблих на територіях міської ради Феодосії, Кіровського та Старо-Кримського районів або призваних з цих місць і загиблих в інших регіонах (серед них орієнтовно 300 кримських татар), а також воїнів ВВВ зі Східного Криму, які вважалися зниклими безвісти на фронтах війни, а насправді повернулися і померли за місцем проживання. Очевидно, що краєзнавці В. і М. Ширшови виконали велику пошукову роботу, яка зайняла не одне десятиліття. І тепер родичі загиблих солдатів і офіцерів можуть дізнатися про долі близьких людей. Але автори-упорядники книги пам’яті вирішили піти далі та спробували вписати події у досліджуваній частині Криму в більш широкий контекст. Для цього до видання були включені документи про план Барбаросса, пакт Молотова-Ріббентропа, його оцінку з’їздом народних депутатів СРСР, радянські документи 1940-х рр., наукові дослідження професійного історика В. Землінського, генерала армії, Героя Радянського Союзу П. Івашутіна, численні спогади, історичні нариси самого краєзнавця В. Ширшова, довідкові матеріали.

Очевидно, «Книгу памяти Восточного Крыма» не можна віднести до сфери академічної історії. Автори-упорядники не мають спеціальної історичної освіти: Володимир Федорович був військовим розвідником, викладачем, а його дружина, за повідомленнями ЗМІ, за освітою інженер-електрик. Цільної картини подій Другої світової та Великої Вітчизняної воєн з їхньої роботи не отримаєш, хоча вона містить чимало цікавої інформації про деякі регіони Східного Криму. Використані в книзі роботи істориків не належать до найсучасніших: наприклад, стаття професора В.А. Землінського була оприлюднена у 1991 р., а генерала П. Івашутіна в 1990 р. Вони містять корисну інформацію, але також несуть відбиток свого часу, далеко не в усьому об’єктивні та повні з фактологічної точки зору. Численні спогади в «Книге памяти Восточного Крыма» не містять коментарів. Чи не всі наведені в ній документи раніше вже були оприлюднені. Викликає сумніви у частини професійних істориків і правомірність назви «Книги памяти Восточного Крыма», оскільки східна частина Кримського півострова не обмежується Феодосією, Кіровським та Старокримським районами, про які йдеться у кіровських краєзнавців.

Таким чином, робота В. і М. Ширшових належить за назвою і по суті до комеморативної та дидактичної літератури. Іншими словами, вона покликана сприяти увічненню пам’яті про полеглих воїнів і вихованню патріотизму в читачів. У принципі, для такої літератури варіант збірника матеріалів, що включає дослідження істориків і краєзнавців, документи та спогади, є прийнятним і виправданим. Але для дидактичної літератури дуже важливо виховання патріотизму та поваги до минулого на основі толерантності, політкоректності, взаємної поваги різних груп населення. Особливо це актуально для поліетнічного та мультикультурного Криму. А от щодо політкоректності та толерантності виникли проблеми з книгою краєзнавців з Кіровського району.

В авторській частині збірника В. Ширшов робить низку спірних висновків. Наприклад, на с. 85 він стверджує : «За 20 лет независимости Украины наше общество прошло две стадии радикализма – национализм и шовинизм», «Русофобия и антисемитизм стали обычной практикой», а «После введения Закона Украины от 17.04.1991 г. «О реабилитации жертв политических репрессий на Украине» были реабилитированы все пособники фашистов». Такі твердження, м’яко кажучи, спірні. У нашому суспільстві, як і в інших, звичайно, присутні прояви радикального націоналізму, шовінізму, русофобії та антисемітизму, також як, приміром, і українофобії, і татарофобії, про які автор чомусь забуває. Ось тільки говорити про те, що вони є таким собі мейнстрімом в Україні – це, на мій погляд, спотворення реальності. Здебільшого, ці ксенофобські прояви все ж маргінальні. При всіх недоліках нашого перехідного суспільства, говорити про те, що воно перебуває «в стадії шовінізму» буде відвертим і грубим перекручуванням реалій.

Дискусійними є й деякі твердження В. Ширшова про історичні події Другої світової війни. Наприклад, в авторській главі «Тревожные ожидания. Итоги и выводы из опыта советско-финляндской войны. Не обманывать себя» так, абсолютно в дусі радянської доперебудовної історіографії, змальовується на с. 59 радянсько-фінська війна: «1 сентября 1939 года фашистская Германия напала на Польшу. Началась Вторая мировая война. Неизбежность войны с наглеющим агрессором, стремившимся к мировому господству, становилась все очевиднее. 12 октября 1939 года Советское правительство предложило правительству Финляндии заключить договор о взаимной помощи. Предложение было отвергнуто. 30 ноября 1939 года Красная Армия начала боевые действия против Финляндии, чтобы отодвинуть границу от Ленинграда и вынудить ее к миру. 13 марта 1940 года советско-финляндская война завершилась мировым договором».

Виявляється, радянський уряд не здійснював агресивну міжнародну політику в 1939 р., а змушував Фінляндію за допомогою війни до миру. Виходить, це фінський лідер Маннергейм у той момент плекав плани нападу на гігантського східного сусіда? Але ж, згідно з таємною змовою двох тоталітарних режимів про розділ сфер впливу в Європі, причому текст секретного протоколу до радянсько-німецького договору в книзі наведено, Фінляндія відходила до радянської зони інтересів. А коли фінська влада відмовилася йти шляхом Естонії, Латвії та Литви у справі надання радянським військам військових баз (з відомими наслідками для прибалтійських держав) і навіть під тиском погодилася лише з частиною територіальних претензій Кремля, то СРСР інсценував напад на свою територію, розірвав пакт про ненапад з Суомі і розв’язав війну. Фінський народ завдяки своїм вправним діям та стійкості зумів відстояти честь і незалежність Батьківщини в боротьбі з переважаючими силами противника. А СРСР через власні агресивні дії був виключений з Ліги націй. Не згадав В. Ширшов і про маріонетковий «народний уряд Фінляндії», створений СРСР з комуністів і співробітників Комінтерну, та який Кремль офіційно визнав і уклав з ним договір. Тобто автор навмисно чи ні, але затушовує агресивні дії СРСР, які, ймовірно, мали на меті не тільки територіальні придбання, а й повну радянізацію Фінляндії за допомогою радянських солдатів, каральних структур і фінського «уряду» комінтерновця з Москви О. Куусінєна.

Таким чином, книгу, створену авторами-упорядниками Ширшовими, можна охарактеризувати як збірник історико-краєзнавчих, публіцистичних матеріалів і документів про події Великої Вітчизняної війни в Феодосії, Кіровському і Старо-Кримському районах. Видання має комеморативний і дидактичний характер. Його історико-краєзнавча та публіцистична частини мають різну цінність: від найбільш важливої та змістовної – списків загиблих, до досить спірних або навіть сумнівних з наукової точки зору. Про останні ми зараз і поговоримо.

«Камінь спотикання» нестандартної книги пам’яті

Найскандальнішою і, багато в чому, провокаційною, виявилася 11- сторінкова глава «Крымскотатарский вопрос». У ній В. Ширшов, перш за все, наводить німецькі документи про колаборацію частини кримських татар з німецькими окупантами та свої характеристики цього процесу, торкається деяких інших проблем. Вивчивши главу, залишається мало сумнівів, що автор своїми висновками спровокував загострення суспільної ситуації. Науковий підхід передбачає, що для досягнення об’єктивності (наскільки це можливо), необхідно всебічно розглядати проблему. На жаль, доводиться констатувати, що автору скандальної глави «Крымскотатарский вопрос» це не вдалося. По-перше, очевидно, що кримськотатарське питання під час Великої Вітчизняної війни не зводиться до колабораціонізму, а, по-друге, колабораціоністи були не тільки серед кримських татар, а й серед інших етносів та етнічних груп, які перебували під владою окупантів. Будь-який радянський народ, що опинився на окупованій нацистами та їхніми союзниками території, не являв собою якоїсь монолітної єдності. Тільки радянська пропаганда могла з одного боку стверджувати, що «весь народ як одна людина стала на захист соціалістичної Вітчизни», а з іншого – оголошувати цілі народи/етноси поголовно зрадниками. Історикам зрозуміло, що під час окупації в будь-якому народі були люди, які прагнули просто вижити в екстремальних умовах і таких, зазвичай, була більшість, а також – учасники антиокупаційних регулярних військ, груп опору і, власне, колаборанти.

З цього погляду в розділі «Крымскотатарский вопрос», на мою думку, дослідницька «оптика» виявилася викривленою. Автор концентрується, насамперед, на фактах колабораціонізму частини кримських татар і відводить цьому сюжету ледь не 9/10 місця. Причому чомусь саме в цій главі наводяться офіційні узагальнені дані про жертви німецько-фашистської окупації в Криму та обґрунтовується версія В. Ширшова про те, що вони занижені. Автор на с. 87 пише, що «с 5 января 1942 года началась фактическая гражданская война крымскотатарских формирований против партизан и всех патриотов Крыма», яка була «неспровоцированной акцией крымскотатарских националистов, приведшая к десяткам тысяч человеческих жертв». На підтвердження «неспровокованості» колабораціонізму В. Ширшов пише про «активний процес відродження кримськотатарського народу як республіканської нації» до війни, створення 144 національних сільрад і 5 кримськотатарських районів, навчання кримськотатарських дітей у школах рідною мовою, 30% квоту у владі для «представників кримськотатарської інтелігенції», про функціонування в Кримській АРСР двох державних мов.

У недосвідченого читача може виникнути уявлення про повну відсутність передумов для антикомуністичної діяльності у кримських татар. Не для виправдання колабораціонізму, а для з’ясування історичної правди про його причини, на цьому питанні варто зупинитися докладніше. Радянська політика коренізації, дійсно, принесла в 1920-х рр. помітні позитивні плоди для кримськотатарського народу. Але, на жаль, комуністичний режим реалізовував й інші форми політики стосовно кримців. Так, уже наприкінці 1920-х рр. каральні органи почали репресії проти адміністративно-політичної та інтелектуальної еліти кримських татар, а в 1930-х рр. вони були продовжені. Тим часом антирелігійна політика завдала серйозного удару по мусульманству в Криму, а кримськотатарські селяни сильно постраждали під час колективізації. Деякі історики навіть говорять про непропорційно велику кількість жертв ліквідації куркульства як класу саме серед татар Криму. Наприкінці 1930-х рр. були ліквідовані кримськотатарські національні райони, про які згадував В. Ширшов як приклад позитивної політики стосовно кримців. Очевидно, що на поч. 1940-х рр. більшість кримчан пам’ятала й про страшний голод 1921-1923 рр., який був значною мірою викликаний політикою більшовиків і забрав близько 100 тис. життів, переважно кримськотатарських. Напевно, викликали серед кримців тривогу й плани радянських властей, у тому числі публічно озвучувані на найвищому рівні, про заселення Криму нетюркським населенням. До речі, частка кримських татар серед кримського населення в 1917-1939 рр. знизилася з приблизно 26,8% до 19,4%. Ще раз наголосимо, що всі ці дії та злочини радянського режиму не є виправданням для тих колабораціоністів, які брали безпосередню участь у військових злочинах і злочинах проти людства. Але все-таки очевидно й інше: серйозні підстави має висновок істориків про те, що радянська влада зробила все можливе для того, щоб викликати «кризу лояльності» серед кримських татар стосовно самої себе.

Привертає увагу й те, що В. Ширшов намагається змалювати колабораціонізм частини кримських татар, але не знаходить місця для опису аналогічних формувань з-поміж росіян, козаків (помітна частина з них не відносила себе ні до росіян, ні до українців), українців, кавказьких народів. У недосвідченого читача може виникнути враження, що їх не було в Криму. Однак історикам чудово відомо про перебування на його території бійців Російської визвольної армії, козачих і вірменських формувань, кавказького полку «Бергман», допоміжних формувань «хіві» з-поміж колишніх радянських громадян та інших колаборантських структур. Багато нетюрків брали участь і в сформованих окупантами цивільних органах управління в Криму.

Непропорційно мало уваги В. Ширшов приділив у главі «Крымскотатарский вопрос» і службі кримських татар у Червоній Армії та партизанських загонах. Краєзнавець зумів, на мій погляд, наблизитися до об’єктивності в абзаці, присвяченому депортації в 1944 р. кримськотатарського народу. Він зазначив: «Выселение производилось без учета заслуг каждой семьи в деле борьбы за свободу нашей Родины, строго по национальному признаку. В числе 44-х тысяч семей и одиночек были депортированы и до 10 тысяч семей красноармейцев, краснофлотцев, партизан, подпольщиков и кадровых офицеров Красной Армии. Были депортированы и все партизаны-крымские татары, вышедшие из леса». Але, на жаль, у скандальній главі не знайшлося місця для згадки ні для 5 кримських татар-Героїв Радянського Союзу, ні для двічі Героя Аметхана Султана, ні для 2-х кримців – повних кавалерів ордена Слави… Немає інформації і про орієнтовно 12 тис. кримських татар, знищених окупантами. Автор наводить цифру 20 тис. колабораціоністів з-поміж кримських татар, якучастина істориків заперечує як перебільшену, а не вказує скільки ж їх служило в Червоній Армії. А за різними даними, ця цифра становила 20-30 тис. осіб. Вона потребує уточнення, проте також чимало говорить про реалії того періоду.

Не вказані у книзі кіровських краєзнавців і джерела відомостей про перевербування в 1944 р. абвергрупою 302 Аліме Абденнанової і Гуяченко, названих В. Ширшовим радянськими радистками. За версією кіровського краєзнавця і колишнього розвідника, вони обидві в березні працювали у відділі з радіодезінформаціі в Старому Криму під керівництвом начальника абвергрупи 302, а наприкінці місяця були знищені партизаном Османом Ісаєвим за допомогою зв’язки гранат. Як вказує історик Р. Куртсеїтов, у 1944 р. А. Абденнанова була нагороджена орденом Червоного Прапора і в радянських документах вказана як резидент, а не радистка. Версію В. Ширшова навряд чи варто відкидати, але поки немає документів, які 100-відсотково підтверджують її перехід на бік ворога, треба пам’ятати, що це тільки версія. І не більше.

Крім, на мій погляд, незбалансованої історичної інформації глава «Крымскотатарский вопрос» містить публіцистичну частину, яка робила практично неминучим вибух обурення кримськотатарської громадськості та провокувала напруженість у кримському співтоваристві. Ось найбільш яскравий зразок такої публіцистики (с. 88): «Немцы и румыны повинились перед народами Советского Союза и Европы за преступления их армий в годы ВОВ 1941-1945 гг. Не повинился за злодеяния и военные преступления против народов Крыма и Красной Армии лишь «Меджлис» крымскотатарского народа, претендующий на право выражать его интересы в Крыму, вплоть до создания национальной республики. А ведь именно «Меджлисы», именуемые по настоянию немцев мусульманскими комитетами в районах и городах Крыма, занимались мобилизацией добровольцев и заботой об их семьях, проводили профашистскую пропаганду». Згідно з міжнародним правом, відповідальність за становище на окупованих територіях несуть держави-​​окупанти, і тому прирівнювання до Німеччини і Румунії деяких залежних від окупантів структур одного із завойованих народів з юридичної точки зору неправомірно. Вкрай сумнівним з точки зору відповідності реаліям і відверто конфліктогенним в умовах Криму є вимога до Меджлісу кримськотатарського народу повинитися «за злодіяння і військові злочини» та оголошення його правонаступником мусульманських комітетів, що діяли в Криму в 1941-1944 рр.

Уявімо собі на мить, на бюджетні гроші виходить Книга пам’яті, в якій, наприклад, говориться: «Німці та румуни повинилися перед народами Радянського Союзу та Європи за злочини їхніх армій у роки ВВВ 1941-1945 рр. Не повинилася за злодіяння та військові злочини проти народів Криму та Червоної Армії лише Російська громада Криму (або Українська громада Криму), яка претендує на право виражати інтереси росіян (або українців) у Криму. Адже саме Російська визвольна армія і Російський корпус (або Дивізія СС «Галичина»), боролися на боці фашистів проти Червоної Армії і партизан-антифашистів…». Чи можна сумніватися в негативній реакції російських та українських громадських діячів Криму на такі формулювання?

Додала масла у вогонь і публіцистична кінцівка скандальної глави: «При возвращении татарского населения в Крым в противовес демократическому национальному движению – НДКТ в Крыму была создана организация ОКНД, а на ее основе орган политического самоуправления «Меджлис». С этого момента в Крыму постоянно нагнетается напряженность, проводится воспитание нового поколения (и небезуспешно) в духе осознания себя и своего народа «невинной жертвой геноцида». Хочется напомнить главному оратору национал-радикалов Мустафе Джемилеву, называющему нас, потомков павших за Родину в ВОВ большевистскими ублюдками и оккупантами: «МЫ ПОМНИМ ВСЕ!».

Для історико-краєзнавчої роботи, яка має комеморативний і дидактичний характер, таке гостро полемічне завершення спірної глави, виглядає, як, м’яко кажучи, неоптимальне. Суперечлива роль НРКТ (російською – НДКТ) в сучасній історії Криму, принаймні, частина керівництва якого ставила під сумнів суверенітет України над Кримським півостровом. А в 2008 р. відразу після російсько-грузинської війни її багаторічний лідер підписав лист, щоправда, вже від імені іншої організації, до російської влади, в якому безпідставно та цинічно звинувачував Україну в геноциді кримських татар і просив допомоги. Навряд чи такі дії сприяли стабільності в Криму, добросусідським відносинам України та Росії, взаєморозумінню між різними етнічними групами і народами автономії. Вельми сумнівно, що М. Джемілєв усіх поголовно нащадків полеглих за Батьківщину називав окупантами і “большевистскими ублюдками”. Але найгостріше кримськими татарами, ймовірно, сприймається пасаж про виховання кримськотатарського народу в дусі усвідомлення себе «безневинною жертвою геноциду» (С. 98). Він може викликати враження непрямого виправдання депортації кримськотатарського народу та принципу колективної відповідальності. Навіть якщо автор не мав це на увазі і не поділяє сталіністські підходи.

Що сталося? І що робити?

На мій погляд, все вищесказане показує, що В. Ширшову в скандальній главі не вдалося всебічно і повно розкрити складне «кримськотатарське питання». Її наукова частина виглядає односторонньою, незбалансованою і не в усьому об’єктивною, а публіцистична – як багато в чому конфліктогенною. В Україні в умовах інтелектуальної свободи для дослідників минулого та широких видавничих можливостей з’являється різна за якістю історична та краєзнавча література, в тому числі спірні, скандальні та відверто псевдоісторичні книги. Проте тисячні мітинги протесту, у всякому разі в Криму, раніше не спостерігалися. У чому ж справа?

Схоже, що автор, торкнувшись кримськотатарської проблематики, також не врахував, що має справу з колективною травмою, завданою цілому народу радянським режимом. Безумовно, проблему колаборації, в тому числі кримських татар, з нацистами вчені можуть і повинні вивчати. Але при цьому варто бути особливо точним і обережним в оцінках, користуючись медичним принципом «не нашкодь». Адже історичні аргументи використовувалися для утримання кримських татар у місцях депортації. Історичні, а точніше квазіісторичні аргументи були інструментами репресивної політики. Звинувачення в зраді були використані як обґрунтування депортації 1944 р. І хоча в постанові Президії Верховної Ради СРСР в 1967 р. огульні звинувачення у зраді всього кримськотатарського народу були зняті, а в 1991 р. з’їзд народних депутатів СРСР визнав депортації народів злочином, десятиліття антитатарської пропаганди призвели до формування у свідомості значної кількості радянських громадян ярлика «зрадники» стосовно кримських татар. На жаль, і в пострадянських суспільствах ці неосталіністські підходи подолані не були. Більше того, частина професійних істориків, на щастя, вельми незначна, використовує їх. Варто враховувати й те, що Кіровський район та м. Старий Крим – це регіони, де високий відсоток кримських татар, і тому оцінки кримськотатарського питання під час Другої світової війни не могли залишитися без уваги та реакції.

Коли суспільна ситуація у зв’язку з виходом видання краєзнавців В. і М. Ширшових загострилася за ініціативою Кримського експертного клубу в Сімферополі 6 серпня 2013 року зібрався круглий стіл для обговорення «Книги памяти Восточного Крыма». Захід вийшов досить представницьким: у його роботі взяли участь автори-упорядники видання, керівники Кіровського району, історики та краєзнавці, які представляють різні наукові підходи та етнічні групи, і навіть окремі політики, яких не запрошували, але які не забарилися скористатися відкритим характером круглого столу. Наявність такого спектра думок і представників різних груп багатоскладового кримського соціуму, а також сам характер дискусії говорить про поступовий розвиток у Криму культури діалогу.

У перебігу круглого столу В. Ширшов розповів про свій внесок у відновлення пам’яті про кримських татар, які воювали в роки Великої Вітчизняної війни, зокрема у встановлення гранітного пам’ятника в с. Привітне, про співпрацю з репатріантами у попередні роки. Разом із тим, він підкреслив: «усе, що я написав, відповідає історичній дійсності».

Значна частина присутніх підтримала позицію автора. Дехто серед них навіть припустили, що критики обговорюваної книги не бажають чути правду про колабораціонізм і боротьбу з нацизмом. «Ця книга повинна широко розповсюджуватися разом із 11-ма сторінками. Вони не містять жодної антикримськотатарської спрямованості», – вважає історик В. Харабуга.

Кандидат історичних наук В. Поляков, який написав чимало статей і монографію про кримських партизанів, розкритикував низку положень книги Ширшових. Зокрема, він вказав, що в батальйонах, названих у книзі кримськотатарськими, служили окрім кримських татар також представники кавказьких, слов’янських та інших народів. І це треба мати на увазі при характеристиці колабораціонізму.

Представник Меджлісу кримськотатарського народу З. Смедляєв 6 серпня під час круглого столу підкреслив , що обговорювана книга видана на бюджетні кошти селищної, сільської та міської рад і пожертвування приватних осіб. У зв’язку з цим він зазначив, що органи самоврядування не проконтролювали зміст книги, а тому просив виключити з неї 11 сторінок, які є «явною брехнею». «На бюджетні кошти і пожертвування кримських татар випускається пасквіль на кримських татар», – сказав він. З. Смедляєв також спростував, що народний депутат України М. Джемілєв використовував слова, приписані йому в книзі.

Історик Р. Куртсеїтов розповів, що опрацював понад 50 тис. радянських нагородних листів, які належать до 1941-1945 рр., і виявив 3,5 тис. документів, якими представлялися до нагород кримські татари. Причому це ще не повні дані, оскільки дослідження архівних матеріалів триває. За даними дослідника, 20 кримських татар були представлені до нагородження званням Героя Радянського Союзу, чотири з яких – двічі, однак 14 з них у нагородженні було відмовлено. Р. Куртсеїтов зазначає, що до вищої нагороди з кримчан двічі представлялися лише кримські татари. При цьому, підкреслює історик, якщо 75% кримських татар, представлених до звання Героя, не отримали його, то серед представників інших національностей їх було лише 25%.

Представник Кіровської райдержадміністрації повідомив, що книга пам’яті, за задумом і первинною домовленістю з авторами, повинна містити конкретні дані про загиблих людей без додавання будь-яких розділів з узагальненнями. Після виходу в світ видання в іншому вигляді було проведено службове розслідування. За його підсумками, двоє службовців отримали догани та інші стягнення за те, що не проконтролювали дотримання авторами обумовленого формату книги пам’яті. Дійсно, аналіз подій показує, що районні власті не були ініціаторами «війни пам’ятей», що не може не радувати. Але й повністю адекватними та професійними їхні дії в цій ситуації теж не були.

Історик В. Харабуга запропонував звернутися до кримського уряду з пропозицією профінансувати створення наукового Кримського збірника про колабораціонізм для того щоб встановити прізвища всіх кримчан, які співпрацювали з окупантами, і «відвести це питання від мітинговості». Якщо  це буде зроблено коректно з наукової точки зору, то це можна було б вітати. Але для повноти розуміння кримськотатарського питання, зокрема варто дізнатися історичну правду і про кількість кримських татар, які служили в Червоній Армії. Діапазон цифр у різних наукових виданнях від 20 до 60 тис. осіб. При цьому варто пам’ятати, що які б цифри колабораціоністів, червоноармійців і  партизанів не були встановлені, принцип колективної відповідальності народу є злочинним своєю суттю. Існують конкретні люди: герої, зрадники та обивателі, але немає народів-зрадників!

Представник Громадської організації «Таврійська гуманітарна платформа» та учасник Кримської групи «Діалог істориків» під час круглого столу закликав знайти компроміс у ситуації, що склалася навколо «Книги памяти Восточного Крыма». Він повідомив, що, за словами директора одного з кримських видавництв, є технічна можливість провести заміну частини аркушів друкованого видання. У зв’язку з цим запропонував авторам книги подумати над можливістю змінити редакцію спірної глави, а в разі їхньої згоди попросив керівництво Кіровського району профінансувати таку операцію.

На жаль, автори «Книги памяти Восточного Крыма» не відгукнулися. У Криму поступово розвивається культура діалогу. Але, мабуть, культура компромісу поки що відстає… Тому киплять вуличні пристрасті та інформаційні бурі у ЗМІ. А долю видання, схоже, вирішуватиме прокуратура і суд, до яких апелює кримськотатарська громадськість: досудове розслідування вже розпочато і, за повідомленнями ЗМІ, розповсюдження книги призупинено.

Які ж уроки, можна винести зі скандалу, спровокованого вкрай спірними твердженнями з «Книги памяти Восточного Крыма»? Дослідникам минулого повинна бути гарантована свобода наукових пошуків. Разом із тим, історики та краєзнавці мають пам’ятати про свою відповідальність за стан суспільства. Адже не секрет, що складна, цікава та суперечлива історія Криму може бути як консолідуючим фактором для кримського співтовариства, так і дезінтегруючим. Історичній спільноті потрібні певні професійні етичні орієнтири. Причому, вкрай бажано, на мій погляд, не нав’язані історикам ззовні, а такі, що з’явилися в результаті зусиль самих дослідників минулого. Кримська група «Діалог істориків» цього року зробила кроки в цьому напрямку і запропонувала принципи роботи істориків, які, ймовірно, могли б сприяти як появі якісних історичних досліджень, так і гармонізації суспільних відносин у Криму. Ось головні з них:

- «правда понад усе»: осягнення та розкриття історичної правди без огляду на політичну, етнічну, конфесійну та іншу кон’юнктуру;

- «правда та політкоректність нероздільні»: донесення історичної правди до громадськості у коректній формі, неприпустимість ксенофобії, расизму, сексизму в історичних працях, особистих випадів на адресу істориків інших поглядів під час наукової полеміки. «Немає заборонених тем – є морально неприйнятні форми їх висвітлення»;

- «досягнення майстерності у ремеслі історика»: використання найбільш адекватних сучасних методів історичного дослідження та максимальної кількості джерел в осягненні історичної правди;

- «пошук правди у діалозі»: розуміння відсутності всієї повноти історичної істини в одного історика та одній науковій школі, відкидання претензій  будь-кого на монопольне володіння істиною, підтримка постійного діалогу між носіями різних історичних підходів і правд;

- «багатовимірний погляд на історію Криму»: точності у встановленні фактів і прагнення розкрити їх значення для різних груп історичних акторів; усвідомлення того, що наш регіон у різні історичні епохи і нині відкритий для різних культурних та історичних просторів.

А що робити, якщо дослідники через недостатню компетентність, упередженість або з інших причин все ж таки не витримали професійну, моральну та інтелектуальну планку і видали «на гора» конфліктогенний інтелектуальний продукт? Загального рецепта, придатного для всіх подібних випадків, очевидно, не існує. Але в ситуації з книгою В. і М. Ширшових механізм попередження негативних наслідків міг бути задіяний. Як вказали деякі учасники полеміки, оскільки видання виходило почасти за рахунок бюджетних коштів, органи влади та самоврядування могли поставити умовою їх отримання наукове рецензування. Цілком імовірно, що грамотна робота рецензента-професійного історика змогла б попередити негативний розвиток подій або, принаймні, мінімізувати конфліктогенний потенціал видання. До речі, варто згадати, що весь цей час полеміка велася навколо I-го тому «Книги памяти Восточного Крыма». Можливо, з’являться й інші. Якими вони будуть? Якими будуть історичні статті та книги інших авторів? Чи навчимося ми, кримчани, непростому мистецтву жити разом, невід’ємними складовими якого є толерантність, політкоректність і пошук компромісів, або засядемо у свої окопи «воєн пам’ятей» і будемо шмагати один одного взаємовиключними «історичними правдами» та обстрілювати з «інформаційних гармат»? Сьогодні все залежить від нашого вміння робити висновки зі своїх помилок, свого і чужого гіркого досвіду…

Тегі: